Був чудовий сонячний ранок. Я прийшла на базу поплавати по Дніпру і сиділа чекала свого тренера. Поруч хлопці й дівчата збиралися їхати до Ірпіню….

Але коли прийшов Юра, то він запитав мене чи не хочу я все ж таки поїхати побуфити… Я звичайно хотіла, ще з того моменту як «записалася в каякери», більш того, за кілька днів до того як на форумі з’явилася поїхати туди я обговорювала з подружкою-каякером як шкода, що в минулому році ми не застали поїздки такого роду. Але страх зломати чужий каяк вказав мені зробити вибір в сторону Києва, а не Ірпіня. Проте на питання тренера я відповіла чесно: «Так, я хочу…», на що отримала логічну відповідь «То їдь!».

Таким чином мої плани змінилися в останній момент)

Приїхали ми на точку №1, але рівень води був незадовільний – було. Чесно кажучи сказати, виглядало воно все дуже страшно як на мене: течія занадто швидка, видно плиту попід водоспадом ще й якісь дві бочки потім… Так ми поїхали на точку №2.

Тим часом сонечко заховалося і стало прохолодно, але це не може злякати суворих каякерів)))

Фото стрибка Макса

Страшних помилок здається ніхто не робив, тому пройшло досить мирно))

.. ну окрім мене) не знаю, що саме я зробила не так, проте третій стрибок трохи затягнувся. Здавалося я все виконую:

1) Розігнатися

2) Не відхилятися назад при останньому гребку

3) Зробити сильний гребок вчасно і не дуже сильно, бо каяк розверне (стрибати на кріні якось занадто строьомно)

4) Після «приземлення» одразу гребти.

Але… чомусь після стрибка я застрягла на місці: я гребу, а воно не гребеться))) майже зовсім не можу зрушити. Всі починають кричати «Греби!», але я ж це й роблю! Звичайно я бачу, що якщо буду робити це сильніше то випливу, але сили все більше і більше мене покидають, в мене вже таке враження що я на сповільненій плівці і от-от я взагалі перестану пручатися і перевернуся. Але тут я відчуваю що на корму падає вода «Ото зараз перевернуся і заварюся…!» подумала я і якось втекла від водоспаду і знову на місці і знову без сил. Потім повторення подій і я вже починаю відповідати на пораду «Греби!» «я більше не можу!!!» і тут Макс каже «Я бросаю морковку!» я подумала як це чудово, але не зупиняю гребти. Дивлюся собі вперед і одночасно розумію, що щось не так і мені щось заважає і чую крик Арію «Хапай!» і тут до мене доходить, що переді мною мотузка! Нарешті я врятована!) потім мене починають відтягувати і я чую нову вказівку від Арію «КРЕН!!!»... О! а й точно! Якщо тримати крен, то можна управляти каяком)))) відтягнули з білої води і тут мені кричать «Греби давай!» .. О! а й точно, в мене ж є весло і я можу сама гребти))) ось таке відключення мозку в мене відбулося. Буду сподіватися в мене завжди поруч будуть такі надійні друзі, що завжди підкажуть що робити ну і що наступного разу в стресовій ситуації я почну думати швидше))

Фото мого другого в принципі більш-менш вдалого стрибка:


P.S. Нажаль, відео мого епічного стрибку так і не вдалося отримати, проте є відео першого