Як і будь-яка каякерська подорож, ця почалась з погрузки човників. Під традиційні жарти старших пацанів про стан нашої снаряги, Антон дов’язував мій та Олін каяки. Комфортабельне приміщення турклубу «Гряда» (гаражний бокс) манило та вабило допитливих крізь привідчинені двері. Автомобілі киян та гостей міста поступово заповнювали п’ятничні проспекти та бульвари. Десь далеко текли річки, не підозрюючи про наші скромні плани, мрії та наміри. Уявляєте, скільки різних речей відбувається одночасно? Взагалі, я не те, щоб дуже люблю буси. Не менш змішані почуття у мене викликають ідеї відповідальності за власні вчинки та невизначеності власного майбутнього. Проте, стоїки завіщали нам з цим миритись, - і ми миримось. Але коли в такий сатанинський коктейль долити два літри пива та невблаганність водія... Час зупиняється, драматизм ситуації наростає, і раптова (як і положено) розв’язка стає достойною тарантінівської «Мерзенної вісімки». Що характерно – в обох випадках все закінчується хеппі-ендом.

Кажуть, що до ери мобільного зв’язку люди були кращими та думали про речі, про які ми, діти інформаційного суспільства, давно забули. Наприклад – якщо ти та твої братани (Даша з Аньою) їдете різними транспортними засобами в місце, де не ловить ваш мобільний оператор, але при цьому вам конче потрібно зустрітись в пункті призначення та виписати один одному порцію обнімашок, то вам усім потрібен план. Плану ми не мали, тому ранковий приїзд до кемпу «Білий Слон» (у якому та в околицях якого були розквартировані учасники змагань) був скрашений безцільними вештаннями у пошуках знайомого намету та знайомих облич.
Проходячи повз машину з човнами дівчат, я відмахнувся від думки, що вони можуть спати всередині (себто в машині, а не в човнах) – у них же був намет та спальники. Через деякий час ми пішли покімарити годинку-другу в бусі Антона – хоч у нас були намет та спальники. Ще Ісус підмічав нашу неспроможність однаково ставитись до себе та до інших, через що трапляється чимало лажі.

На превелике щастя, більшість розлук змінюється встрєчами, тож не пройшло й двох годин, як я побачив Аню та Дашу. Для документальної точності зауважу, що побачив їх я лише, коли вони вилізли на бампер буса та встали навшпиньки, а до цього – не побачив, бо зі спалки їх видно не було. Але, шановний читачу, не поспішай формувати поспішних образів та висновків. Хоча – чому б і ні?

Згідно із задумом організаторів, першим етапом змагань були рятувальні роботи. В двох словах – треба було рятувати весло, буй та надувний бублик. Останні два виступали симулякрами чи то каяка чи то людини, - агонізуюча реальність, одним словом.

Хтось може зі мною не погоджуватись, але рятувальні роботи – це найвеселіший етап будь-яких змагань. Можливо, справа в тому, що люди – не ідеальні, а чужі помилки – смішні. Копати глибше я не буду, скажу лише, що від власних помилок було не дуже смішно. І на справжніх рят.роботах не завжди смішно. От, як все серйозно.
Уважний спостерігач міг зробити чимало висновків як на каякерські, так і на жизнєнні теми, мої були наступними:
1) Інколи нічого робити не треба, все саме запливе в улово.
2) Інколи, як би ти не старався, щось все одно запливе за контрольну лінію.
3) Наявнсть трамваю інколи краща за його відсутність.
4) Мотузку треба кидати влучно і з першого разу.
5) Авторитети теж помиляються.
6) Етап з розряду значущих дуже швидко може перейти в розряд незначущих, що змушує заднім числом провести переоцінку пережитого.
Сподіваюсь, все це мені допоможе в грядущих рятувальних роботах, і не лише.

Другий етап звався «каяк крос», хоча по-суті представляв собою довгу гонку від Дземброні до Красника. Учасники були розбиті на три десятки, кожна з яких стартувала одночасно, між десятками встановлювався інтервал у 3 хв. Не знаю, що там відбувалось у інших десятках, а у моїй – боротьба була не дуже запекла. З самого старту вперед вирвався Сашко Рибаков на олдскульному човні довжиною з Таймєнь, за ним Олег Владимир, а за ними, проклинаючи власну лиху вдачу, забивалово на тренування та не по розміру великого човна (поганому каякеру човен мішає) боровся за трєтє місце ваш покірний слуга.
Але найцікавіші події відбулись після мого фінішу – спочатку одразу ж за мною фінішувала Аня (каже – не обганяла, щоб я потім не нив), потім у другій десятці Жора Незбрицький на пластиковому слаломнику об’їхав фаворита змагань Ярика Ілясевича, і, врешті-решт, у третій десятці одразу за Антоном приїхала Даша. За результатами етапу вона займе восьме місце, прям ващє крута! Плюс ще й Оля доплила без пригод, хоча вперше плавала цю секцію по такій воді.
Маю сказати, що гонка мені сподобалась – було б дуже круто так поганятись в Яремчанському каньйоні чи хоча б на Черемоші, але по високій воді. Кардинально інші відчуття від добре знайомих секцій.

По завершенні етапу, трохи прикатали слаломну трасу на Дземброні, взяли майстер-клас у Макса, Ренеско та Семенова, після чого почимчикували в їдальню хавати мівіну під розповіді тернопільців про суворий експедішн річкою Турбат.
Розповіді, фотки та відоси були шикарні, гідну конкуренцію їм складали дотепні жарти київської еліти водного туризму, коротше кажучи – було душевно. А потім – ще в баньку на шару пішли. А потім – спальник, намет, – так і живем.

Недільний ранок почався з горонівського «Гряда, вставай!», дивним чином синхронізованого з нашим будильником. Не знаю, що б це мало означати. Усе навколо сяяло привітністю, народ посміхався, махав руками, взнавав наші обличчя, бажав доброго ранку та смачного, трава зеленіла, ех, та шо там казати... Ми трохи попрактикувались синхронно відповідати на різні привітання та звертання, дівчата пограли в теніс, забрали теплий та сухй неопрен з сушарки (sic!), чим позбавили мене традиційного ранкового задоволення від споглядання чужих страждань.

Досвічені учасники давали кардинально протилежні оцінки слаломній трасі на порозі Дземброня (де і мав проходити останній етап змагань – слалом). Якщо коротко – чимало зворотніх воріт стояло в мілких текучих уловах, та й взагалі невисокий рівень води викликав серйозні проблеми у багатьох спортсменів.
Шкода, змагання не передбачали номінації за кращу уборку, бо у першій спробі (геть зайву скромність) автор цих рядків зробив непогану заявку на перемогу – внєзапно затупив і замість траверсу від 10 до 11 воріт кільнувся та трохи подер об каміння майку з номерком (каюсь). Це було серйозною тактичною помилкою з мого боку, тому спроба вийшла нєочєнь. В другій спробі я зробив ставку на дуже повільну греблю (це я вмію) та мінімальні торкання вішок (з цим трохи не склалось). Докладені потуги дали врожай, тож дистанцію я проїхав без пріключеній і замкнув собою десятку лідерів.
Результати етапу особливих несподіванок не принесли – досвічені учасники рівномірно розташувались у верхній частині таблички, Аня з 11-м місцем та Даша з 13-м потрапили у першу половину. Дякую, що не обігнали!

Потім на розслабоні катнули до Красника, спакувались під дощем та порулили на нагородження переможців. Команда з турклубу «Гряда» (це ми) зайняла 11 (Даша), 13 (Аня) та 24 (Оля) місця. Що, я щітаю, непогано, і ващє. Я ж комфортно розташувався між Дашою та Аньою на 12 місці, і скажу вам, як на духу, що цього місця я достойний, а воно – достойне мене.
Ще нам усім підігнали круті футболки та наклейки, а Дашці за найкращий серед дівчат результат – красіву помаранчеву фліску.

На прощання сфоткались з організаційним та ідеологічним двигуном всього дійства та по сумісництву – кумиром моєї туристичної молодості – Володимиром Гороном, розкланялись, посідали до транспортних засобів і були такови.
Занятним епілогом цієї історії стало наше з Ольою встигання на франківський потяг, бо поїзди створені для того, щоб доповнювати подорожі наявними туалетами, а люди створені для того, щоб встигати на свої поїзди. Такі діла.