...Не знаю хто там де продовжує працювати, а я теж лечу в Непал!

Непал вже давно знаходиться в списку місць, де я хотіла побувати. Завжди Непал асоціювавався з горами і трекінгом, а не з каякінгом. Гімалаї – дах світу і дуже багато бажаючих піднятись на нього. Але дуже довго бажання лишалось лише бажанням.
Навчальний каяк-тур у Riverzoo в Непалі був помічений давно. Час йшов, початок туру наближався, а я подовжувала «воздействовать бездействием» доки часу не лишилось зовсім мало і треба було вирішити – або зараз, або знову відкласти на потім. Раніше я майже завжди до подорожей готувалась заздалегідь і інколи занадто ретельно. Та й мої попередні подорожі, чи може краще сказати, в основному, поїздки були в місця не такі віддалені і екзотичні. Квитки авіаліній Airarabia були куплені за 2 тижні до вильоту, через це і недешево. З самого початку у мене було відчуття, що на мене чекають багато цікавих пригод. І воно мене не підвело. Ніякий найдетальніший і найдовший звіт не передасть повної картини всіх вражень і емоцій.
Майже вся подорож пройшла під гаслом «все в перший раз». Навіть звіт про подорож я написала вперше. Вкотре переконуюсь, наскільки прекрасно, коли в житті є місце «першоразному» і новим відкриттям.
Свого човна і весла в мене поки що немає, тому було прийняте рішення не заморочуватись з прокатом і перевозкою човна і весла тут, а взяти все на місці. І спальник я не взяла, бо жити ми мали в готелях, а експедицій для чайників не планувалось.
Переліт до Катманду був з пересадкою в Шаржі. Тут мені відкривалась чудова перспектива провести 16 незабутніх годин в аеропорту. Тут і почались мої нові враження. Транзитна зона аеропорту була повна людей з різних азіатських та арабських країн – араби, індійці, пакистанці і т.д. Окрім мене було може ще двоє білих. Культурні особливості арабського аеропорту і людей кидались в очі одразу ­– частина жінок у чорній щільній паранджі, де закрито все крім очей (дуже незвично на таке девитись, навіть уявляти не хочеться як в такому взагалі можна ходити все життя. А займатись каякінгом?), поряд з нею йде чоловік весь у білому й лекому одязі; є декілька молитовних кімнат, окремі для чоловіків і жінок; чоловічих туалетів принаймні три, а жіночий – один. Був там і транзитний готель з космічними цінами на номери, навіть багатомісні. Тому спати я вирішила на стільчикую. Деякі люди були особливо привітні і цікаві. Просто так підходили познайомитись і розпитати куди і навіщо я їду.
Після незабутньої ночі в аеропорту, нарешті настав час летіти далі. Переліт Шаржа-Катманду тривав 5 годин. Літак був повний і летіли одні непальці. Команда стюартів – інтернаціональна. Всі привітні і знову ж таки розпитують куди я лечу. Десь в середині польоту починає відбуватись якийсь екшн – пасажири по одному виходять до мікрофону для стюардес, щось розказують і сміються, співають (стюардеси в тому числі), і танцюють не казна що, а Гангнам Стайл. Все це відбувається мабуть на непальській мові. Пасажири в захваті, кричать, свистять, аплодують і знімають на свої смартфони. Здавалось, що ще трохи і літак почне розгодуватись від всього цього. Пілот теж вийшов зі своєї кабінки подивитись на шоу, схвально покивав і пішов до штурвалу. Я поцікавилась у стюарта, на честь чого паті. Виявилось, що таке буває час від часу, коли пасажирам стає нудно летіти, вони просять влаштувати шоу. Цікавість до подій привернула до мене увагу стюартів, вони почали запрошувати мене теж виконати щось. І відступати не збирались. Я хотіла заспівати, та не могла нормально пригадати жодної української пісні. Тому обмежилась скромним танцем. Так я стала зіркою літака:)
Нічний Катманду через віконце літака виглядав зовсім не так як європейські міста – хаотичні вогники, ніяких широких освітлених доріг. Аеропорт всім своїм видом підтверджував, що я вже дуже далеко від дому. З візою і всіма формальностями розібралась швидко. А от далі почався непалі-стайл. На багажній стрічці їздив багаж всіх видів, починаючи від невеликих сумок, закінчуючи величезними коробками, які були обмотані якимось ганчір’ям, за все чіплялись, падали на підлогу, їх пхали назад, стрічку зупиняли і запускали знову. Біля стрічки стояв великий натовп, на стрічці їздила купа сумок, але ніхто їх не брав. Своєї я теж там не бачила. Виявилось, що це їздить багаж літака, що прилетів ще вранці:) Мені пояснили, що можливо ми теж прийдемо забирати свій багаж наступного ранку. Але нам пощастило більше – забрали його години через дві. Саме в цей період в Непалі відбувалось багатоденне свято, сюди летіли багато людей, в країні почались масові переїзди з міста в місто.
Перше, що треба знати про Непал – тут ніхто нікуди не поспішає. Це не можна змінити. Це треба просто прийняти. Just relax, you’re in Nepal.
Також у Непалі відчувається особливе ставлення до білих. В приміщення аеропорту зустрічаючих не пускають, всі чекають на вулиці. Мене зустрічав сам тренер. І йому вдалось пройти всередину без особливих зусиль. Пораділи зустрічі та й поїхали в готель. Був вже пізній вечір, на вулицях було безлюдно, тихо, темно, багато сміття і корови. Наш готель Down Town знаходився в Темелі – популярному туристичному районі Катманду. Тут можна дешево жити в номерах з душем, харчуватись в кафе традиційними непальскими стравами або сендвічами і закуповуваати дешевий туристичний одяг – підробки відомих брендів. Втома від перельотів давала про себе знати і побачивши я ліжко мріяла про одне – виспатись, а потім все інше. Але сон – це для слабаків і всі пригоди мали от-от початись. На світанку ми мали вирушити у експедицію (гучно звучить) по річці Сан-Косі. Експедиція мала пройти з «лішеніямі», оскільки у мене не було весла, спальника, а головне - досвіду:) За словами тренера, Сан-Косі – найпростіша рафтерська річка легко доступна нам з Катманду. Чомусь в це не до кінця вірилось і, відверто кажучи, ця новина мене збентежила, почали уявлятись величезні пороги і заздалегідь стало страшно. Я аж ніяк не уявляла собі експедицію з порогами-вбивцями на самому початку навчального туру. Але якщо вирушаєш у фрістайл-подорож, варто взагалі відключити всі свої думки про те як що має бути і насолоджуватись новою пригодою кожного дня, що я й намагалась зробити. Особливо корисною практикою це буде для тих, хто любить все планувати і продумувати.


Святкова вечері по прильоту

Нормально поспати знову не вдалось. Катманду о 6 годині ранку був малолюдним і тільки поодинокі велорікшери, які мабуть і ночують на своїх рікшах, поглядали на нас з лінивою зацікавленістю поки ми тягли човни до локал басу, який відвіз нас на старт.


Ранковий Катманду

У Непалі є 2 типи автобусів – local bus і turist bus. Локал бас – такий собі атракціон для сильних духом іноземців. Кожен локал бас має унікальний вигляд, бо кожен прикрашений за смаком водія, багато блискучих штучок, китиць і тд, зовні часто кольорові. На них, здається, взагалі не продаються квитки, а збирають гроші як у наших маршрутках, всередині смердить нафталіном, в них возять козочок, люди набиваються туди доти, доки не починають вивалюватись, через що перелазять на дах. А якщо хочеться блювати (досить часте бажання у непальских жінок і діток), то робиться це у відкрите вікно, а якщо до вікна далеко, то викликається хлопчик, який видає пакетик. Такі автобуси їдуть повільно, як і все, що робиться в Непалі, і роблять багато зупинок. Майже на кожній зупинці до бусу біжить натовп продавців непальських делікатесів – води, чіпсів, свіжих огірків присипаних перцем, тощо. Все це пхають у вікна або закидують на дах, щоб купляли. Одним словом, під час поїздки на локал бас можна отримати ще й новий гастрономічний досвід.


Локал бас - 1


Локал бас - 2


Типові пасажири


Делікатеси на зупинці


Проїзд з вітерцем


В автобусі всі сидять на головах у сусідів в буквальному розумінні

Туріст бас – для тих, хто не прагне отримати так багато пригод за одну поїздку. На них продаються квитки з місцями і заборонено їздити на даху. Стоячи рідко коли їздять. Вони роблять зупнки біля кафе, щоб пасажири могли поїсти. Але їздять вони не набагато швидше.


Автобуси для туристів теж інколи ламаються

Час у дорозі пройшов швидко – за розмовами і розгяданням Непалу – за вікном були гори у низьких густих хмарах, рисові платнації, грунтові дороги і непальці – невисокі, смагляві і з безтурботним виразом обличчя. По дорозі зупинились біля, так би мовити, кафе. Тут я вперше спробувала першу непальськустраву. Все було страшенно гостре тож сніданок не вдався.
Старт експедиції був біля рафт-кемпінгу прямо на березі річки. Річка була широкою і досить швидкою. Тренери жартували, що краще не тюленити, бо до берегу далеко плисти. Варто зазначити, що всього нас було четверо – 2 тренери і 2 новачки. Ідеальна нагода для новачків багато чому навчитись у тренерів.


Старт у кемпінгу

У кемпінгу взяли мені напрокат весло і спальник чистий по-непальськи. За це хотіли під заставу паспорт. Але зійшлися на 100 уо. А от човен дають тільки за паспорт.
Від самого старту порогів не було, та страшно було все одно – від великих хвиль, де я хаотично і неефективно махала веслом, намагаючись якнайшвидше їх проплисти, від здоровенної річки, де нас чекав справжній бігвольюм і де я вже морально готувалась «осознать свою нечтожность» у першому ж порозі. Карту я з самого початку не бачила, але чула, що десь там мають бути пороги класу 3-4, що мене «напрягало» і за кожним поворотом я готувалась побачити поріг-вбивцю. Тренер тільки посміхався, дивлячись на все це с висоту свого досвіду і говорив, що слід робити, а чого робити не треба. Він часто повторював «Не роби зайвого», як казав Шаман у книзі «Хохот Шамана». Корисна життєва порада.
Загалом на річці не було постійного екшену чи навіть постійних великих хвиль. Досить часто були просто швидкі прогони. Річок такого характеру я не бачила і порівнювати з чимось не бачу сенсу. Вода в річці тепла, що є великим плюсом для навчання. Можна кататись в куртці з коротким рукавом і неопренових шортах.
Збираючись до Непалу, я була впевнена, що в мене нормальний ескімос. Та все було як в анекдоті про рибаків – оказалось, нє казалось. Перший фейл стався на рівній воді, після чого у мене все упало. Тоді я думала, що воно навіть на краще, що я нормально не спала 2 доби. Сил, щоб боятися майже не лишалось, щоправда й на ефективність їх було не так вже й багато. Допомагало те, що поряд був тренер, який допомагав і казав що і як робити та про те, що не треба воювати з водою. Надихала краса непальських джунглів.


Річка Сан-Косі

Перший день запам’ятався як найепічніший. «Все в перший раз» продовжувалось і набирало обертів. Перша перешкода, з’явилась зненацька. Воно було величезне (принаймні так здавалось), пульсуюче і геть усе з білої піни. Наблизись ми так швидко, що я тільки й втигла сказати «що мені робити?», бо що з таким робити з таким я навіть не уявляла. Андрій сказав «пливи за мною».
Досить складно описати, що я відчувала в такі моменти. Це було схоже на справжню маленьку війну, де треба пройти крізь мінне поле і подолати ворогів. І вже коли я дивилась на поріг знизу і розуміла, що це чергова маленька перемога, наступав момент вселенського щастя.

Каякінг дарує радість людям:







Огляд порогу

Зробила я все панічно, але без критичних лаж. Про якісь лінії мова не йде. Поріг був пройдений без переворотів. А в кінці ейфорія від цієї маленької перемоги. Коли я почала радісно розпитувати, що це був за поріг, Костян сказав, що пороги попереду. Тут Єлєна зрозуміла, що бути каякером вона більше не хоче.
Далі було багато хвиль і шивер (для кого хвилі і великі, а для кого Білиц Ніл без порогів). Потроху я відчувала себе більш впевненою.
Річка була не дика, тому можна було протягом дня зупинятись біля селищ, щоб поїсти далбат, пипити чай або чанг, роксі. Ввечері сонце сідає швидко, тому краще стати на ночівлю до 6 вечора.
Час йшов до вечора, а у нас наближались перші пороги класа 3(3-). Знову здоровенні пінисті хвилі справа і спокійніше зліва. Як зараз пам’ятаю слова тренера: «Нам треба уєбатись в ту пінну хуйню». Я, як це час від часу буває, послухала і вирішаила зробити по-своєму – я втомилась, майже не лишилось сил і не особливо хотілось воювати ні з якою білою хуйнею. Більш спокійна ліва частина здавалась набагато привабливою. Але досить швидко з’явився зріз, я одразу зрозуміла, що наближаюсь до бочки. Моя перша бочка, в яку я просто звалилась, прийняла мене не особливо привітно, звісно ж мене розібрало. Я майже одразу смикнула за чеку і ще без човна деякий час знаходилась ній. Новий досвід і новий висновок – тренер хуйню не порадить і коли він каже «я краще знаю, що тобі треба», то так воно і є.
Майже одразу був ще один довгий поріг. Я перернулась десь на початку, зробила 2 невдалі спроби і відстрілилась. На щастя, тренер був як завжди поруч, дав корму і підібрав моє весло, яке я викинула при відстрілі не думаючи про ті 100 доларів. Поріг був нескінченно довгим. Здавалась, що я цілу вчність провела на кормі разом з тим веслом, яке плуталось між мною і кормою і парусило. Тренер зачалив мене вже десь в кінці порогу і поплив рятувати мій човен. Не берегу вже зібрались глядачі з найближчого селища, які з великим здивуванням запитали щось типу «а чого вони вилізла?»
Ще один висновок – боротись до останнього. Але самі по собі висновки мало чого варті. Треба брати і втілювати у життя те, що там намислилось. От з цим-то можуть бути проблеми.
У новачків сил і відваги вже не лишилось і вирішили ночувати за порогом. Весь берег був засаджений рисом. А за рисом було невелике село. На нас чекала нова пригода – заночувати в непальському селі з глиняними будиночками з великою кількістю супутникових антен за невисоку ціну. Будинок, як і більшість інших, був двоповерховим. Перший воверх – для тварин, на другому – веранда-ларьок з телевізором, дві маленькі кімнати з ліжком у кожній і шафою. На горщі – кухня, замість плити – вогнище у кутку.


Сушимо речі


Діти, жінки і тварини люблять човни


Кухня на горищі

Білі каякери – цікаве явище для непальського села. Єдиний мешканець села, що мав ламану англійську, допоміг нам замовити вечерю (читай вечеря=сніданок=далбат), купити продукти на наступний день. Потім наш новий друг показував нам село, селу – нас, годував екзотичними невідомими фруктами. В одному з ларьків нам дали чанг, пили його прямо там з мисок. Ця подія привернула увагу і викликала велику радість у багатьох місцевих.


Далбат


Далбат – традиційна непальська страва. Здається, що непальці не просто їдять далбат, вони ним живуть. Дал – суп з чечевиці, бат – рис, також додається овочеве карі – це основа. Далі можуть додаватись багато чого іншого, в тому числі і м’ясо.
Ларьок прямо в будинку – розповсюджене явище в кожному селі. І мабуть в кожному будинку можна купити чанг, роксі або попити чай.


Веранда-ларьок-кінозал. На даху будинку – супутникова тарілка

Після ночі в непальському будинку почався традиційний непальський ранок – з далбату і чаю масала, який перейшов у традиційний каякерський день у екпедішені для новачків – човен, далбат, чанг, знову човен... Дєвочки бояться, мальчікі пьють роксі при кожній зручній нагоді. Він був більш сповнений ентузіазму і сил після нормального сну. Цього дня ми вчились плавати поперек хвиль, щоправда, не всіх, читати воду і знову проходити пороги. Цього дня було більше маленьких перемог і у мене жодного відстрілу, щоправда, переворотів теж не було. Схоже, що дівчата не навчились вставати, але навчились не перевертатись. Проходили пороги на везіння.
Одна з маленьких перемог – успішне подолання бочки. Зріз я побачила досить пізно. Але встигла розігнатись і поцілити в край бочки. Навіть опору зробила і закінчилось все вдало. Або перший в житті поріг класу 4-. Він був успішно пройдений і врешті решт здавалось, що він зовсім нескладний. Я ще довго не могла повірити, що це поріг. І досі думаю, що його просто змило.
Перед порогами тренер запитував мене, чи бачу я куди плисти. Правильний варіант я бачила через раз. Інколи, подивившись на перешкоду, відправляв мене першою. Заперечувати майже ніколи не вдавлось або не було часу, тому вибору не було. В такі моменти в мене було ще більше концентрації і думок, як би тут не налажати, бо доводилось думати і приймати рішення самостійно, а не просто якнайчіткіше повторювати за тренером. Я усвідомила, що з тренером сперечатись не можна. Але не навчилась цього не робити.
Одна з моїх найбільших перемог експедішену – проходження порогів 3, 4-, розташованих один за одним. Тренер сказав «Тут можна плисти прямо. А я за тобою – зніму відео». Вже на початку першого порогу я побачила бочки по тій лінії, що я намітила. І мені вдалось їх об’їхати і вдало пройти поріг. Майже одразу за ним починався другий поріг і я хотіла заховатись в улово, щоб пропустити тренера вперед і плисти за ним. Та тренер глянув з призирством і крикнув їхати далі. Так був пройдений і другий поріг. А від тренера я отримала – «молодець». Радість була безмежна.
Чудовим продовженням сплавних днів були ночівлі на березі річки з мальовничими краєвидами. Ночі були теплі, спали без намету, ставили тент на випадок дощу. На вечерю і сніданок готували те, що купили в селах вдень – непальські дошираки, картоплю, чечевицю.


Пейзаж-1


Пейзаж-2


Ночівля на березі


Човни завжди викликають цікавість

В один із вечорів ми ночували на березі ніби далеко від селищ і в такому місці, куди б навряд хтось прийшов. Але коли вже стемніло, прийшли рибалки з електровудочкою і чангом. Один йшов попереду з вудочкою у воді, а інші йшли за ним з сіткою і збирали рибу. Улов у них був невеликий – лише одна велика риба, а всі інші такі, що можна було складати в майонезну баночку. Але вони щиро раділи всій незалежно від її розміру.
За час, відведений на експедицію ми не встигали пройти весь маршрут на Сан-Косі і вирішили повертатись до Катманду десь на середині маршруту, діставшись до чималого села, трохи не допливши до міста Hakapur. Ми вирішили не чекати локал басу ввечері, а їхати не джипах. Це дорожче, але набагато швидше – лише 8 годин. Склалось таке враження, що в Непалі в будь-яке сусіднє місто їхати не менше 8 годин. Нова грунтова дорога йшла понад річкою і можна було роздивитись майже все, що ми пройшли. Зверху все все виглядало значно меншим і простішим – як тут можна було боятись, тут же ж все просто.
Повернулись до Катманду пізно ввечері. А вже вранці пішли на нього подивитись і поїсти свіжих фруктів. У Катманду майже всі будинки невисокі і вузькі, їх багато і вони всі один на одному. Складається враження, що кімнати в них настільки маленькі, наскільки це можливо, щоб поставити лише ліжко. Загалом він схожий на мурашник з павутиною – на вузьких вулицях багато людей – пішоходів, мотоциклістів, автомобілістів на маленьких машинах азіатського виробництва, всі хаотично рухаються. А над головами павутиння з дротів.

Вулиці Катманду:





Дроти скрізь


Кафе. Їжа дуже дешева

Вечірній Катманду


На вулиці можна випити сік зі свіжих фруктів за 50 рупій - це менше, ніж 1 доллар


Прокат човнів


В таких будинках теж живуть люди

Для людей, що люблять шопінг, тут відкривається багато можливостей. В Непалі роблять багато туристичного одягу – в основному підробки відомих брендів, дуже багато пухових виробів. У всіх них зберігається запах сировини – спальники пахнуть гусями. Все це дуже дешево. Щоправда, і якість відповідає ціні. Є ще місцеві бренди туристичного спорядження. Такі речі вже дорожчі. Тут також багато місцевих виробів з льону і теж досить дешево. От тільки традиційний одяг, який носять непальські жінки ми так і не знайшли в таких магазинах. А широкі штани, яких повно в усіх магазинах як тут, так і в Індії, я жодного разу не бачила ні на кому з місцевих.
Ми теж включили режим «шопоголік» і пів дня провели в магазинах трохи розбавляюси достопрімами.

Достопріми:




Окремої уваги варті базари з місцевими сувенірами – прикраси, барабани, ножі і взагалі все, що тільки можна уявити... Ми теж не оминули один з таких. Тут тренер купив собі єбєйший кукрі:



Сувеніри

Ввечері пішли на monkey temple. Тут знаходяться пам’ятки, відкривається красивий вид на Катманду і багато мавп, які готові перегризти горло за їжу. Кормити їх треба обережно, щоб не відтяпали руку.


Monkey temple

Через свято, що все що тривало у Непалі, було непросто переїхати в інше місто, тому ми вирішили затриматись в Катманду ще на один день і покататись на велосипедах, а заразом дочекатись ще одного учасника туру – найкращого каякера Казахстану, Сашу. Він без перебільшення найкращий, бо ледь не єдиний каякер на всю країну.
Усім хто буде в Катманду варто їхати кататись на велосипеді. Велосипеди в прокаті хороші, лише 10 доларів на день. І по Катманду їздити на велосипеді – та ще розвага і корисний досвід. Поки катались, знайшли басейн, куди заїхали ввечері і поплавали:



Велосипедисти

У Катманду можна розширити свій гастрономічний досвід. Непальська їжа не дуже різноманітна, і часто гостра. Мені вона не дуже подобалась, але їсти все можна. Найбільше мені подобались сендвічі, де можна вибирати різні наповнювачі, які продавались у маленьких забігайлівках, рис з овочами або вермішель. Сам по собі непальський рис дуже смачний. З собою слід мати ліки для шлунку. Туалетний папір теж не буде зайвим, бо досить часто трапляються неадаптовані туалети. Невід»ємним елементом непальської кухні є чай масала з молоком. Масала – спеції. Його варто пити саме з цукром. Без нього чай, як шлюбна ніч без нареченої. Навіть тих, хто не п’є чай, він не лишить байдужими. Банани в Непалі є різних сортів і стиглі вони просто божествені.
Наступним пунктом нашої подорожі було місто Покхара. Їхали на турист бусі, який декілька разів грівся і ламався. Так що вища ціна за квиток не гарантує більшої швидкості. Лише підвищений непальский комфорт. Дорога проходила повз річку Трісулі, тож заздалегідь було вирішено плисти. Я відмовилась плисти майже в останній момент через погане самопочуття. Хлопці попливли самі. А я поїхала кудись. Під час зупинки на обід я познайомилась з місцевими рафтерами, які зпропонували їхати на бусі до їх табору і дочекатись там своїх. Коли ми попрощались з хлопцями, я зрозуміла, що у мене немає жодної рупії. Тільки телефон, спорядження і банан. Але це мене зовсім не бентежило, я вже встигла розслабитись, бо я в Непалі. В таборі я познайомилась з Сандрою – американкою, яка живе в Непалі вже 8 років і заміжня за непальцем. Вони разом організували і керують туристичною організацієь Hardcore Nepal. За розмовами на березі річки ми провели декілька годин, доки не припливли мої каякери. Вона дуже мудра жінка, розповіла мені дуже багато цікавого про те, як живуть у Непалі, про свого чоловіка і їх справу.
Десь з цього дня мені здалось, що люди тут виглядють більш щасливими і безтурботними незважаючи на їх бідність і поширену неосвіченість. У них немає безлічі зайвих речей і надуманих проблем. Цьому варто у них повчитись. Окрім непальці дуже привітні. Спочатку я думала, що ми викликаєм у них цікавість як білі. Придивившись більш уважно, зрозуміла, що ні.
Один з величезних недоліків непальців – сміття вони викидають все і всюди. Я не бачила смітників за межами готельних номерів або кафе, розрахованих на білих.
До Покхари ми дістались пізно ввечері. Різниця з Катманду була помітна одразу. Немає пилу. Багато нових готелів з кондиціонерами європейського вигляду і велике озеро. Покхара – третє за численістю місто в Непалі. З міста відкривається вид на Гімалаї. Від Покхари починається ряд трекінгових маршрутів. Тут також зосереджено багато параглайдерських клубів. Ну і звісно ж доступність багатьох річок для каякерів. Саме тут знаходиться відомий каякерський прокат Ganesh shop. Власник його - француз Чарлі, живе в Непалі вже 20 років, знає все про довколишні річки, хоча каякером сам ніколи не був.

Ганеш шоп


Вид з готелю


Інтелігенти?

Тільки зараз я подивилась, що відстань від Покхари до Катманду – 200 км. Назад до Катманду дорога зайняла 8 годин з двома зупинками на поїсти! Ці числа наводжу для того, щоб було видно весь масштаб трагедії з непальским транспортом і станом доріг.
В Покхарі ми жили в туристичному районі Lakeside в готелі з усіма зручностями і видом на хмари, за якими ховались Гімалаї. Період мусонів мабуть затягнувся і перші кілька днів весь час йшов дощ. Рівень води в річках помітно виріс.
Питання де кататись наступного дня вирішувалось дуже просто – за допомогою візиту в магазин Чарлі. Він радив річки для рівня тварин і домовлявся з таксі або розказував як і куди їхати на автобусі. Найближча річка для хлопчиків, де викатували Сашу, була Upper Seti. Лише пів години на таксі.


Елітне таксі - машина 70го року випуску


Upper Seti


Upper Seti

Мене підвела «дружба» з непальською їжею, через що з покхари я покаталась тільки по річці Трісулі. І на озері Фева, що в ПокхаріJ На озері початківцям нагадували як робити ескімос і як довше триматись під водою. В озері, як годиться, живе якась живність, в тому числі, пиявки-людоїди. Вони були зовсім не проти спробувати білих на смак. Вони прудкі і залазили скрізь де могли. Ми ще 2 доби вбивали їх в душі.


Озеро Фева


Дістатись до старту на Трісулі (нижня частина, для дєвочєк) вийшло за 3 години на локал бас, що смердів нафталіном. Дощі тільки скінчилась, вода була висока і брудна. Було краще не думати, що все те, що викидають непльці, зараз плаває у воді. Пляж, де я кількома днями раніше я чекала друзів був повністю затоплений. Старт був на якомусь порозі, де я одразу в’їхала в бочку, зробила 2 невдалі спроби і заплила. Тюленячий страх повернувся, до мене незважаючи на мій попередній позитивний досвід. В мене був час подумати про нього. Можна дуже довго аналізувати, читати, хто як радить боротись зі страхами, це допомагає, але не до кінця. Насправді виходи є всього 2 – долати страх, роблячи, те, що страшно. Або перестати робити те, що страшно. Чи варто воно того?
Трісулі широка і швидка, схожа на Сан-Косі, пороги схожі – клас 3 і один 4-. Цей поріг називається Pin Ball, він найбільше запам»ятався з Трісулі, був схожий на м’ясорубку. Можливо це через те, що ми вийшли на берег подивитись на нього. Але ужаси можна було обплисти. Тренер обносити не дозволивJ Обговорили лінію і домовились, що попливу за тренером. На самому початку мені здалось, що він їде в саму срань, а я вирішила їхати по наміченій лінії. За порогом отримала догану. Тренер був тільки радий, що їду по своїй лінії, але через мене була зіпсована його лінія. Тренер як завжди правий. Якщо приймаєш рішення щось робити, роби до кінця.
Ще одна з особливостей непальської культури – похоронні обряди і ставленяя до смерті. Ніяких сліз і скорботи. А замість закопування в землю – кремація на березі річки, а потім скидання недопаленого тіла в воду. Таке може бути на будь-якій річці у будь-який час.


Ритуал


На березі Трісулі під час нашого сплаву як раз відбувалась церемонія кремації. Не те щоб було дуже моторошно, але не хотілось, щоб поряд пропливав такий сусід.
Незважаючи на те, що відстань від фінішу до Покхари була не більша ніж від старту, дорога назад зайняла 5 годин на локал бас. Магія непальського транспорту.
Я складний учень, я не завжди слухаюсь і маю свою думку стосовно тренерських настанов. Саме після цього заїзду з’явилась стаття тренера. Влучно написано, згодна з кожним словом. Я не думала про це раніше. Тепер я переглянула своє ставлення до тренувать. Лишилось навчитись вимикати свою думку на час тренувань.


Тренер вчить тільки хорошому:)

В Непалі у мене вперше чітко постало питання «навіщо мені це і що я збираюсь робити з цим далі». Моя відповідь у мене частково є. В горах і на річках, подалі від людей і міської марноти можна знайти той свій дзен, який ти сам туди приніс.
В житті всьому може бути місце – фрістайлу, чіткості, каякінгу, почуттям, страху і т.д. Важливо задавати питання, шукати це місце, а не просто так приймати те, що є. Шукати, скільки б часу і зусиль не знадобилось. Подорожувати корисно. Це допомагає змінювати світогляд, виходити за рамки. А найважливіше – не розгубити все те, що знайшов, коли повертаєшся туди, де звично і комфортно.
В день від’їзду хмари розійшлись і відкрились Гімалаї. Я знайшла дещо з того, що шукала.

Це була одна з найкращих подорожей ever. Я повернусь у Непал.
Дякую тренеру, всім учасникам туру і команді Riverzoo.

Відео:








В Києві на мене чекала пригода і новий досвід. Про це скоро буде.